ART-ZINE REFLECT

REFLECT... КУАДУСЕШЩТ # 21 ::: ОГЛАВЛЕНИЕ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК. Мануела Гретковська: «Кохати — це значить пробачити комусь його існування»

aвтор визуальной работы - Rina Kliot

Мануела Гретковська – романістка, есеїстка, сценаристка і фейлетоністка, одна з найвідоміших інтелектуалок сучасної Польщі. Закінчивши філософський факультет Ягелонського університету, виїхала на кілька років до Парижа, де вивчала антропологію у Вищій школі соціальних наук. Багато подорожувала (Індія, Сейшельські острови, Китай, Австралія), проживала у Швеції. Наприкінці минулого року в Україні були видані два її романи — «Метафізичне кабаре» і «Полька». Письменниця приїхала представляти ці книги у Львів, і саме тут, у палаці Потоцького, відбулася наша розмова.

– Як ся маєте?
– Відмінно. Хоча в мене був певний культурний шок.
– Чому?
– Не думала опинитися в такому гарному місці, і так гарно розташованому. Я не сподівалася, що одразу потраплю в палац Потоцького, – адже мій улюблений письменник походить з цієї родини. Ян Потоцький був для мене першим європейцем. Він був поляком, але польскою не розмовляв, тільки французькою. При тому жив в Україні і тут помер.
– А ви вперше в Україні?
– Так, уперше.
– Ну, це досить дивно, адже у вас є в тому ж романі «Метафізичне кабаре» спостереження за українськими селянами…
– Розумієте, за часів комунізму все, що було за східним кордоном, являло собою щось нереальне і там можна було помістити все, що завгодно, як на Місяць. Тобто це був уявний простір. Для нас там усе було можливе. Оскільки комунізм був можливий, – значить, все на світі могло відбутися.
– Зі свого боку можу сказати що і ви там, за західним кордоном, були для нас також чимось нереальним…
– А чому українські селяни – тому що існує таке уявлення, що українці гарно співають, що це романтичний край. Звідси такий релiгійно-романтичний образ України.
– Якщо пішла така географічна тема… Ви об’їздили багато країн, бачили різні культури. Що вас найбільше вразило в цих мандрах?
– Я за освітою антрополог. Але я є звичайною людиною… А найбільше враження на мене справило спалення рештків померлих в Індії. Це тому, що ми всі походимо як індоєвропейці з тих країв, і предки наші так робили. Потім були інші способи поховання: кургани, гробниці, – але першопочатком є спалення померлих, і ось власне це було найбільше враження. Я там була в подорожі, а ті люди, яких там збиралися спалювати, готувалися до ще більшої подорожі…
– Перейдімо до літератури. Я прочитав два ваші романи і спіймав себе на тому, що відчуваю певне протиріччя між героїнею в романах і тою жінкою, що бачу зараз перед собою.
– Чи ви є мiзогіном?
– Перепрошую, а хто це такий?
– Чи ви є ненависником жінок, якщо вважаєте, що книжки пише одна жінка, а раптом виявляється, що це хтось зовсім інший?… Жінка має багато облич. Це є грані однієї особи.
– Зі свого боку можу сказати, що я люблю всі ці обличчя, хоча з деякими з них досить важко… Втім, не уникнути цього запитання: вас, мабуть, багато запитують про фемінізм?
– Так.
– І що ж це таке?
– Я думаю, що в Польщі, в Середній Європі кожна жінка є феміністкою. Бо мусить боронити свої права – людські, не жіночі. Відпочинок по догляду за дітьми, заробіток, медична опіка для себе і дитини... На Заході це є права людини, а в нас чомусь – у ранзі прав жінок. Ніби жінка є особою нижчого гатунку. Чоловік п’є, може бити жінку, і його не замикають до в’язниці. А жінка мусить через це втікати з дому.
– А хіба таких проблем багато в Польщі?
– Так, саме так. 40% дорослих – це є діти алкоголіків. Думаю, що в Україні така сама ситуація, якщо не гірша.
– Виходить, ви ще займатесь суспільною діяльністю, чи достатньо літератури?
– Я пишу книжки і фельєтони до газети. Я думаю, це читає більше людей, аніж я би належала до якоїсь партії і виголошувала це на її зборах.
– «Метафізичне кабаре» – це метафора чи ваше звичне середовщие проживання?
– Для уяви – так, це звичне місце життя.
– Метафізичне – означає за межами фізики, звичайної, фізичної реальності. Але ж у вас там майже суцільна фізика, навіть фізіологія.Скажіть, а де ж межа?
– Фізіологія і є цією межею. Бо, з одного боку, є погорджувана, вважається за щось низьке, за порнографію, за тіслесність. А з іншого боку – ця тілесність, секс виносить у виміри понадлюдські, божественні.
– У вас саме таке відношення до сексу?
– Ні, не до сексу, а до того, що гарне. Це те, що дозволяє нам перейти через якусь межу, заслін. Це так, як наркотики – дозволяє нам щось пізнати тут і зараз. Це речі одухотворені, але культурою вони чомусь випхані до пекла. Церква тепер трошки відходить від таких поглядів, але ще далеко до справжньої свободи…
– Ваше таке ставлення до еротичності, до наркотиків – як на мене, дуже схоже на ставлення хіпі 1960-х років… Чи був у вас такий досвід?
– Як у кожного підлітка. Я втікала з дому… Але це було інакше, ніж у 1968-му році, бо в нас це було дуже пов’язане з політикою. Для того, щоб відчувати себе вільним, треба було бути поза комуністичною системою. Йшлося не про те, щоб вживати наркотики чи щось інше. Треба було відкинути політичну систему і тоді відчувати себе вільним.
– Щодо свободи – це досить важливе питання. Поправте мене, якщо я помиляюсь, але ж у післявоєнній Польщі панували тільки дві сили – з одного боку, комунізм, з іншого – костьол з його суворою етичною доктриною. Небагатий, насправді, вибір. І звідки тут могло б з’явитися відчуття свободи?
– Отже, так ситуацію можна окреслити: комуністи були погані, церква – доброю, і молода людина ставила собі запитання: а де ж є свобода? Я не можу говорити про всіх…
– Але ж як ви відповіли собі на це питання?
– Я писала в підпільні видання, вивчала філософію в достатньо незалежному Ягелонському університеті в Кракові. І коли я дійшла до стіни, то написала на ній: «Стріляй або емігруй». І в Кракові на це було зреаговано з досить таким здивуванням: як це так? Католики ж не стріляють. Ви ж мали подібну ситуацію в Україні. Тобто дилемма стояла так: або стріляти, або емігрувати. І для мене це питання вирішилося таким чином, що я емігрувала.
– Писати – це зараз для вас прихисток чи пошук свободи, чи інше?
– Мистецтво завжди є свободою. Для мене немає жодного обов’язку. Це не є те, що робиться з примусу. Ніхто не може втручатися в те, що я роблю.
– Але ж може бути вплив певний… Мені здалося, що на вас певний вплив справила латиноамериканська проза…
– Я ніколи не читала цього. Попри те, що я чула, що Кортасар жив у Парижі, так як я. Може, це був вплив середовища, а не латиноамериканських письменників.
— Ще один момент з вашої прози – пологи у романі «Полька» – то було дійсно так важко і жахливо?
– Прометеєві вирвано печінку. При тому вона йому відростає. І то є дуже знаменита і відома історія для всього людства, великий міф. Але порівняно з вириванням печінки в Прометея це в 10 разів сильніше. Мені дещо виривали наживу, тож я знаю. Кожна жінка є кращою від Прометея, більш витривалою, що не виставляється як великий міф.
– То дійсно цікаво – цей процес пологів не є настільки міфологізованим, про нього не знайдеш надто яскравих сторінок в релігійних доктринах. Або якийсь бог щось творить, або в Прометея печінка… А ось цього нема.
– То власне щось таке є – боліла голова в Зевса, і йому з мігрені народилася Афродита. Але насправді щось таки є карою за первородний гріх… За зірвання забороненого плоду є смерть і пологовий біль. Це достатньо порівнювальні види страждання.
– На вашу думку, це настільки близько?
– Я, як народжувала дитину, мала бажання померти від болю. Але якщо говорити про себе, то коли я помру, то народжуся в іншому світі. Напевно.
– Ще одна річ, яка надає сенс життю.. Що для вас значить кохання?
– Це означає пробачити комусь його існування. Зараз поясню. Це значить самоусунутись і дозволити тій особі, яку кохаєш, бути такою, якою вона хоче бути, і допомогти їй у цьому. Бо як ми когось не кохаємо, на першому місці стають власні потреби, інтереси, власний егоїзм: хочу, щоб було так і так. Це із мого досвіду… А в «Каббалі» я читала подібну думку, вона мені дуже сподобалася – Бог самоусунувся, щоб зробити місце для світу: для того, щоб цей світ був, він самоусунувся. Ну, я так це відчуваю…
– Для кожного це, мабуть, важливе питання, бо буває так, що думаєш, що кохаєш, – а насправді створюєш якийсь образ і закохуєшся в нього, а потім він виявляється зовсім іншим, і як з тим бути – незрозуміло.
– Бо закохуємся в себе, а не в когось, я так думаю.
– В «Кабаре» жінки мають певні відхилення. Чому так?
– Але які особливості?
– Хвіст, два клітори…
– Бо психічно вони це мають. Мають хвіст, щоб триматися за гілку життя, працювати, утримувати дітей, дбати про все це. Ну, а два клітори – бо мають надзвичайно велику потребу в любові. А чоловік має тільки один важель для диспозиції, як машина…
– Що ж таке жінка?
– Згідно з найновішими відкриттями ми відрізняємося тим, що мозок чоловіка занурений в серотонін – це є гормон щастя. Його погляд на реальність такий, ніби він весь час під кайфом. Виявилось, що чоловіки мають набагато менші лобні частини мозку, так, ніби їм зробили лоботомію. І в зв’язку з тим, що ці частини відповідають за довгочасове планування, за міжлюдські стосунки, ви не повинні займатися економікою і політикою, планувати подружжя, повинні жити в гаремах: одна жінка – багато чоловіків, ми вас повинні утримувати. А різниця є в тому, що ми, жінки, кохаємо вас, чоловіків. Таких трошки неповноцінних, а ви нас кидаєте і робите проблеми.
– Добре, я тоді як невиправний романтик…
– …ага, серотонін…
– …переформулюю запитання – в чому таємниця жінки?
– Ось в цій любові. Попри все те, що ми говоримо, ми вас кохаємо. А ви того не можете зрозуміти. І ви це називаєте таємницею.
– Любов – то дійсно річ, яку зрозуміти важко.
– Так, вона не підлягає логіці.
– І зовсім вже останнє, дуже логічне і тривіальне запитання – чи є у вас хобі?
– Читання, готелі, подорожі, але специфічно – готелі. І кохання.

следующая Тарас ПРОХАСЬКО [Письма к и от Беды]
оглавление
предыдущая Громовица БЕРДНИК. В ТОННЕЛЕ НАГВАЛЯ

blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah

πτ 18+
(ↄ) 1999–2024 Полутона

Поддержать проект
Юmoney