ART-ZINE REFLECT


REFLECT... КУАДУСЕШЩТ # 31 ::: ОГЛАВЛЕНИЕ


Громовица Бердник. BCТРЕЧА С МОЛЬФАРОМ



aвтор визуальной работы - Elvina Zeltsman



(Отрывок из книги «Знаки карпатской магии»)

Кожна подія людського життя, кожен вчинок і вибір, наші думки й мрії карбуються дивовижними знаками на папірусі буття. Щоб нагадати про себе, коли прийде пора. Щоб спрацювати, коли наступить урочий час.

І в ту годину — чи навіть мить — з’єднуються минуле і майбутнє. І тоді відкривається криниця свідомості, з якої кожен з нас може черпати сили і можливості. В той час наша буденна свідомість пробуджується до осмислення таємниць. Але в тій мандрівці необхідні провідники. Ті провідники, котрі з правіку знали (і знають) закони управління світом реальних подій та закони пізнання іншого, втаємниченого світу, де зароджуються причини подій.

Ті, кого називають — МАГИ.


…Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах, і ми вирішили здійснити пару вилазок в гори. Отаборилися в Косові — одному з найдавніших гуцульських поселень, з багатою, повитою легендами історією. Найбільше це місто відоме своїм ярмарком, на якому, за переказами, можна купити все, що завгодно, — а до другої світової війни, казали, можна було знайти навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, але й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.

Раніше Косів був важливим стратегічним поселенням (історичний центр міста і зараз називається Замковою горою, де збереглися залишки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі «Ідол» — чи то творіння рук язичників — предків нинішніх гуцулів, чи то химерно обточена водою та вітрами скеля, що нагадує обрисами знамениті скульптури з острова Пасха.


...З Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Сокільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки.

У довколишніх селах розповідають:


Недалеко Сокільського, у лісі є скала, що у ній колись давно опришки сиділи. Якби хто дістався, то багато би там усякого побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, і гроші. Але тяжко до тої скали добутися, бо і стрімка дуже, і нечиста сила туди не допускає, як хто туди наближається, то вона каміннями мече. Та й до тієї печери такі двері ведуть, що ніхто не годен їх відчинити. А уночі чути, як там душі опришків вигравають на флоярі та сопілці так, аж сум побирає...


Жив у печерах на Сокільському й один із засновників хасидизму — раббі Ізраель бен Еліазер. Народившись на Поділлі, він з юних літ мандрував, шукаючи істини та вивчаючи священні книги.

Переказ говорить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошем, аж доки не перетнув йому шлях величний і скелястий хребет — Сокільський. Сприйнявши це як знак з небес, Ізраель бен Еліазер вирішив зупинитися. Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато — природних утворів, вимитих талими водами у скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитаціях, намагався в плюскоті гірських джерел та шелестінні листя розпізнати голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються у зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не у старовинних фоліантах. Він — у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього — це любити і берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість.

Раббі Ізраель був містиком і «видющим». Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював візіонерські мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом»1. Казали, що бен Еліазер спілкувався із самим Всевишнім. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Говорили, буцімто прийшов гордий опришок до печери, і розгнівавшись на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, замахнувся барткою. Та рука, у якій був топір, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним — святий, і пройнявся великою повагою до відлюдника. З тих пір часто ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника із Сокільського пам’ятають в довколишніх селах.

Потім Ізраель бен Еліазер спустився з гір, почав проповідувати почуте Слово. Отримав ім’я Бааль Шем Тов (що означає «учитель Божого імені»), і згодом перебрався на Поділля. А серед гуцулів залишилася легенда про «рахмана», який учив, що корінь світу — в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого2.

Всі ці перекази ми згадуємо, піднімаючись по крутенькому схилу на вершину хребта. Під ногами у нас — гірська стежка, а навколо — «альпійські луки». І тисячі запахів: у кінці літа квіти і трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце — і ноги теж — радістю і легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо по плаю, а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, — там випасаються отари овець.

Минаємо порослий лісом схил, і нашим очам, мов у казці, відкривається старовинна ґражда — маленька дерев’яна хатка. І господар її — старий гуцул — такий самий, як і ті, що жили тут сто і більше років назад. Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора і до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро посміхається, вчувши уривки наших розмов: про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, які нібито заховані десь серед скель Сокільського та про магію, якою наскрізь просякнута кожен переказ гуцульського краю.

Цілий день ми бродимо серед скель Сокільського, — до речі, назва хребта, очевидно походить від скель, що громадяться по спині хребта, від чого він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги, і по черзі зводимось на рівні ноги і гордо розкидаємо руки, уподібнюючись гірським соколам, що кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках, під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, і ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвілося зорями, і здавалося, що то — купол дивовижного храму. Над горами поплив п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, щоб вдихнути цього аромату і відчути силу і подих древньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, і аж ніби волохаті, і тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі… Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба — уночі здається, що вони зовсім невагомі.

Ще вдень ми зібрали трави, і тепер зладували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, опришківські заворожені скарби, — про ще можна говорити в чаклунську серпневу ніч на вершині гори? Бувальщини і легенди... І — мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів — свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув втрачену любов, комусь вселив надію… «Прекрасні легенди», — сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, подивився на мене, примружив око і сказав, махнувши рукою кудись за Сокільський хребет: «Ає. Йкби ви си перевергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар…» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І, здавалося, він не відкидав тіні...


…Через кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяжний, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, і весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка -- справжній танок сили, танок, що пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками, -- і стають дітьми вітру й гір, пробуджуючи прадавню силу, що колись породила цей край...

Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмурий день та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки і рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани — традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники — майстри, що працюють з металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості, і як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари.


Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою — майстринею по бісеру, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене різко обернутися...

Щоб зустрітися поглядом з худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його розшита барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес несли на собі відбиток не одного десятка літ, і не могли не привернути увагу. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю мольфу зробив я».

Я завмерла. На помості продовжували танцювати. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії… Я стояла і дивилася в його обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років тому запалили у Карпатських горах ведуни-мольфари, земні боги, карпатські шамани і маги, одвічні хранителі магії лісу, води і гір…

Так я зустрілася з Мольфаром.




 следующая Об авторах
оглавление
предыдущая Громовица Бердник. КОРОНА ЗЕМЛИ





blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah




πτ 18+
(ↄ) 1999–2024 Полутона

Поддержать проект
Юmoney