Ирина Сажинская
Иудино дерево. Перевела с украинского языка Ольга Брагина
иудино дерево
первое слово прозвучало возле устья собачьего.
отсюда всё началось — не закончатся комбинации
букв. читай по губам: верю в ребячество,
то есть в тебя, юный божок акации,
сирени, липы и дерева, плачущего по иуде
мелким соцветьем, тянущимся к печали.
слово — важнее всего. но оно не подвластно людям,
потому как не человек его произнес вначале,
а тот, кто создал этот плёс, а после — его измял,
рукавом зацепив с миром посудину.
у меня нет ничего. собственно, кроме меня
и имени. но и имя мое — иудино.
что я слышу, кроме господней твоей истомы?
что я слышу, кроме света слева, колющего под ключицей?
оторви мою голову, запрячь её где-нибудь под мостом,
если больше в ней слов не случится.
волнорез
в начале лета тут спокойно и тихо.
черная вода бесконечно полощет рябой песок,
на горячее плечо ложится размокший, сотканный луч из пыли.
море всегда впадает в самый тревожный и длинный сон:
тот, который обычно оставляет на ладонях самые глубокие линии.
но прямо сейчас отец с рыбаками громко смеется на волнорезе —
снова глупый малек.
я ничего не боюсь. разве что простуды, которая все равно со мною случится.
я взяла с собой только этюдник раковины, поломанную рыбью песню
и небольшой стишок, не превышающий размерами голову птицы.
ивы перешептываются языком паутинным под протертым месяцем.
отец рассказывает, словно сказку, как из сумки с уловом, что ручка её прохудилась,
выпала рыбка. и так беспомощно вдыхало воздух это чешуйчатое серебристое тельце,
что аж смешно. как я похожа на неё всякий раз, когда ты проходишь мимо.
горлинка
отец говорит: вырасти возле моря — это уже искусство: вечер перетекает в утро настолько долго,
словно будешь жить вечно, если не до следующего лета. серая пейна неба дожди напевает медузам;
у мужчины, которого любишь, которого назвали так, словно он равен богу,
нет ничего совершенно. ну кроме музыки
и чертежа от гранитного сердца, который он сам забросил, с его-то спесью!
горлинка еле взлетает над гулкой бездной, я кричу, пытаясь ее спасти,
но отец продолжает: сейчас сорвется большая рыба, и ты нарисуешь об этом картину, напишешь песню,
тебе даже эта рыбалка нужна, чтобы постичь
искусство, которое ты создашь, а не из которого сама проросла, и до которого — как ни стараешься — не дорастешь никак.
послушай меня, не возвращайся обратно, ты не то что сердце из камня, ты ведь и простых чертежей не жалуешь.
на большую рыбу мне наплевать, потому что горлинка летит над бездной и почти сливается с морем бушующим, небом смятым,
отчаянно борется с ветром. а потом, растворившись в усталости, закрывает глаза и разбивается.
и мне нас жалко.
Перевела с украинского языка
Ольга Брагина
Оригиналы:
іудове дерево
перше слово колись пролунало біля собачого гирла.
звідси все почалось — не закінчаться комбінації
літер. читай по губах: в-І-Р-у-ю,
вірую в тебе, юний боже акації,
бузку, липи та дерева, котре звуть іудовим,
із дрібними квітами, що тягнуться до печалі.
найголовніше — це слово. і воно не підвладне людям,
бо його й не людина вимовила спочатку,
а той, хто створив це плесо і потім його зім’яв,
зачепивши із миром слоїк.
у мене нічого немає. лише ім’я,
котре ненавиділа малою.
що я чую, крім млості твоєї божої?
що я чую, крім гострої шпильки світла?
викинь мою голову та ховай її якомога довше,
якщо більше не буде слів там.
хвилеріз
на початку літа тут спокійно й тихо.
чорна вода безкінечно полоще рябий пісок,
на гаряче плече лягає розмоклий, витканий з пилу, промінь.
море завжди впадає у найтривожніший і найдовший сон:
той, що завчасно лишає найглибші лінії на долонях.
але просто зараз батько з рибалками гучно сміється на хвилерізі —
знову дурний мальок.
мені немає чого боятись. хіба застуди, що минеться згодом.
я взяла з собою тільки етюдник мушлі, надтріснуту риб’ячу пісню
та невеликий віршик, розміром із пташину голову.
верби перешіптуються павутинною мовою під протертим місяцем.
батько розказує, ніби казку, як від торби з уловом раптово відірвалась ручка,
й випала напівпрозора рибка.
і так безпорадно вдихало повітря це лускате сріблясте тільце,
що аж смішно. як я на неї схожа щоразу, коли ти ідеш назустріч.
горлиця
батько каже: вирости біля моря — це вже мистецтво: вечір перетікає у ранок настільки довго,
ніби житимеш вічно, якщо не до наступного літа. сіра пейна неба дощі виспівує до медуз;
у чоловіка, якого ти любиш, котрого назвали так, ніби він дорівнявся до бога,
зовсім нічого немає, окрім музики
та креслення кам’яного серця, в якому він досі не наважився розібратись, він сам так вирішив.
горлиця ледве злітає над гучною прірвою, що я скрикую, пориваючись її врятувати,
але батько продовжує: зараз зірветься через тебе велика риба, і ти намалюєш про це картинку, напишеш віршик,
тобі навіть ця риболовля потрібна, аби бути на варті
мистецтва, яке ти створиш, а не з якого сама проросла, і до якого — як не стараєшся — не доростеш ніяк.
послухай мене, не вертайся назад, ти не те, щоби серця з каменю, ти ж і звичайного креслення не зрозумієш.
велика риба мене не цікавить, бо горлиця летить над прірвою і майже зливається з морем розбурханим, небом зім‘ятим,
відчайдушно бореться з вітром.
а потім, остаточно розчинена втомою, заплющує очі й розбивається об каміння.