Рефлект...куадусешщт #12
Дмитрий БАК (Москва). СТИХИ
Чем больше лет отделяют меня от жизни на территории Австро-Венгерской империи, тем острее ностальгия по тамошней и тогдашней ностальгии, по многоязычию и влажному воздуху непрерывного предсмертного восторга. Украинский язык воспринимаю не по имперским рецептам (т.е. не в качестве исковерканного великорусского), для меня это язык абсолютно, на сто процентов метафизический и поэтический, вобравший в себя многостолетний умственный и чувственный опыт – от изысканно-барочной латинской учености 17-го века до чеканной нерукотворности стихов Василя Стуса. По-украински думаю, вижу и осязаю мир – и с этим уже ничего не поделать...
* * *
О.
Плекати надiю... Лелече крило
лиш зможе цей звук вiдтворити в польотi,
отож i плекати лишилося доти,
як вiдгомiн лютi прилине з теплом.
Нестямного болю, нестерпних надiй
захочеш; як десь i колись набувало
твоє нетерпiння такого лекала,
що тих спересердя покинутих мрiй
i вранiшнiх марень здавалося мало.
Здавалося: обмаль устигнувши жить,
невдовзi побачиш промiння з Фавору;
аж ген! нi сльози, нi лихого докору
не видобути з позабутих сновидь.
З позаминулої бiлоЇ мли
сподiваних закликiв бiльше не чути;
плекати уламки твоєЇ маруди
несила. Лелеки позбавленi крил.
* * *
Коли навперейми, раптово
шарпнеться твоїх зазiхань
нечувана сумiш та слово
ознакою бажаних знань
надiйде незмiнною грою
гарячих та зимних заграв,
нервовою долею-млою,
що ти її знав i не знав, --
невдовзi останнiх обiймiв
погубиться привид сумний --
покiрний, зухвалий, свавiльний --
i твiй i нарештi не твiй, --
тодi зрозумiєш зненацька,
що зустрiч дорiвнює всiм
колишнiм прощанням i пастка
чатує у лонi лiсiв,
второпаєш розумом раннiм:
тобi непереливки тут
i цим безнадiйним воланням
дозволиш зiйти в висоту.