RSS / ВСЕ

|  Фестиваль "Поэзия со знаком плюс"
|  Новый автор - Елена Зейферт
|  Новый автор - Евгений Матвеев
|  Новый автор - Андрей Дмитриев
|  Новый автор - Михаил Бордуновский
|  Новый автор - Юлия Горбунова
|  Новый автор - Кира Пешкова
|  Новый автор - Егор Давыдов
|  Новый автор - Саша Круглов
|  Новый автор - Сергей Мельников
СООБЩЕСТВО ПОЛУТОНА
СПИСОК АВТОРОВ

Борис Херсонский

Дорослий танк

15-01-2015





***

На мосту розгортається дорослий, державний танк,
стріляє в парламент, танки завжди чинять приблизно так.
Ну, не завжди, але часто, природа їх не нова:
снаряди для танка - вони, як для нас - слова.

Вони розумні і пов'язні. Зрозуміють Їх без зусиль .
Щоб правителя не чіпали, не слухали ворожих коротких хвиль,
не ходили колонами вздовж державної мостовий,
на якій з смугастим жезлом міцно стоїть вартовий.

Танк-дитина - вiн теж корисний. Перетинаючи паркет,
він дзижчить і гуркоче, а войовничий шкет
вставляє в нього батарейки, тисне на кнопку - привіт!
у старої ляльки-єврейки розвернутий геть живіт.

Войовничий шкет сміється, і гладить танк по плечу,
і танк муркоче і просить - ще постріляти хочу.
Є ще одна лялька-сестричка. На ляльці новий наряд.
У неї на лобі - яма. Її залишив снаряд.

Я до танка з дитинства прив'язаний . Я знаю - в нього броня є,
вiн від всякого смутку та немочі мене.охороняє
Нехай відірвуть мені ноги - я поползу, гуркочучи, хоч
на гусеницях, й фалос-гармата буде стояти сторч!


** *

білена хата зелена хвіртка
У садку - яблунька, в квiтах гiлка
тут доживали два фашистських недобитки
німецький похлібець і румунська підстилка

бо як німці воювали з есесесером
стрiляли з автомата а наші з гвинтівки
а вона лежала з іхнім офіцером
а вiн у кассi рахував готiвку

потім їх пов'язали безумовно судили
по п'ятнадцять років негідникам впаяли
нехай скажуть спасибі що тільки посадили
нехай скажуть спасибі що не розстріляли

а вони й говорили спасибі що не здохли
спасибі що один до одного прибилися
бо ще в школі один по одному сохли
пощастило що зустрілися коли звільнилися

а була б вона підпільниця целка комсомолка
а був би він розвідником ордена красивi
під кітелем СССР лагерна наколка
отже Смерть Сталіну Спасiння Росії

Групова світлина. 7 листопада 1979 року

Цей високий, з помітними залисинами,
що часто вигукував - як? Пельмені та й без горілки?,
змерз на вулиці двадцять років тому.

Цей сухорлявий, в зеленому плащі,
що часто говорив - це не їжа,
це - закуска, як не дивно - живий
і - в непоганій формі,
принаймні його ще можна впізнати при зустрічі.
Одна біда - він не впізнає нікого.

А цю, усміхнену з французькою стрижкою,
у довгому пальті й у великих окулярах
впізнати не можна, хоча вона і носить
те ж саме пальто.
Втім, пальто теж змінилося
до невпізнання.

Цей шатун в капелюсі з пір'їнкою,
як сич сидить вдома і не висовує носа.
Тому, коли його п'ята дружина
відповідає по телефону, що чоловіка нема вдома,
всі розуміють, що вона бреше.

Втім, хто це "всі"?
Я дзвоню йому іноді.

А ось ця в капелюшку з вуаллю,
спадок недавно померлої бабусі,
сказала тоді: хлопці, сьогодні ввечері
я хочу бачити вас у себе!,
минулого тижня кричала в слухавку:
я нікого не хочу бачити! Взагалі не хочу!

Могла б і не кричати - всі знають,
що вона зовсім осліпла - діабет.

Втім, хто це - всі?

Одне втішає - портрети членiв Полiтбюро
на задньому плані
знаходяться, наймовiрно, в ще більш
жалюгідному стані. І прапори - теж.

А цей - як його звали? -кажуть, нещодавно помер.
Він жив один, нікого з родичів.
Треба б сходити за адресою, дізнатися що і як,
але він живе (або - жив?) далеко і сил немає добиратися.

А ось цього, вусатого, який завжди косив під Сталіна,
і одного разу, абсолютно щиро сказав мені,
що охоче розстріляв би мене при нагоді,
я сьогодні зустрів у комісійному магазині.
Він цікавився люльками тридцятих рокiв.

мама

він гасить недопалок
о передпліччя покрите
білими насічками
рубцями від самопорiзiв

мама сердиться
мітя ти знову почав курити

***
У "Гептамеронi" Маргарити Наваррської
вбиральня ласкаво називається
"місце, куди не можна надіслати
замість себе іншого".

У "Новелліно" процес спорожнення
називається "справа,
яку не можна не довести до кінця".

Не посперечаєшся.

Прикро, що ці два евфемізми
можуть бути застосовані до життя людини:

Бо життя дiйсно - місце, куди не пошлеш
замість себе іншого.

Бо життя дiйсно - справа, яку не можна
не довести до кінця.

Порада старця

Коли почалася у дев'яностих в Україні
церковна смута, старець благословив їх
виїхати з Одеси в Росію.

Вони - молода сім'я,

красива пара і дві маленькі дочки.

Старець сказав:
Спасiння залишилося тільки в Росії.
Україну чекають лихо і погибель.
Американці обстріляють Одесу ракетами.
Чорне море - вибухне.

Тоді багато писали про те,
що сірководень, який залягає в Чорному морі
на глибині 300 метрів вибухонебезпечний...

Нічого цього не сталося. Але так говорив старець.

І сім'я поїхала. І я втратив їх слід на 20 років.

Нещодавно я зустрів в супермаркеті жiнку.
Чоловік залишив сім'ю.
Одна з дочок пропала безвісти чотири роки тому.
Друга дочка повернулася в Одесу.

Мати, як собi думаю, теж повернеться сюди.

Старця вже давно немає в живих.


Good bye, Odessa!

Місто вантажать на пліт і вивозять його в океан,
разом з усім населенням, включаючи жменьку циган,
єврейську громаду й німецьку чопорну слободу,
християн, мусульман й шанувальників культу Вуду.

Місто вивантажать на острiв, де пальми, й папуга спiва
на прощання його поцілують, скажуть ласкаві слова,
наобіцяють з три короби, не витративши зусилля.
На закінчення - землетрус, і руїни змиває хвиля.

***
після закінчення воєн опускаються руки скажи
як відновити руїни куди подіти усi бліндажі
корисні бункери окопи чи навiть траншеї
і головне блін куди подівся ворог нема нiде
якого раніше гнали во славу великої ідеї
через всю європу і наш переможний прапор де

весь дірявий від куль і осколків і все ж перемога у ньому
де залізний меч і щит начищений мідний щолом
де обладунки кольчуги і стріли в сагайдаку шкіряному
як нам тепер без цих предметів крутий перелом
без войовничих предків і їх завітів та заборон
без залізних птахів в височині що як зграя ворон

після закінчення воєн не знаєш що робити тепер i
добре якщо ворог знову постукає в двері
стару мати вб'є зґвалтує дочку й сестрицю
тоді і станемо ми пліч-о-пліч і затягнувши ременi
з боями європу пройдемо і захопимо ворожу столицю
і назавжди внесемо у календар цi славетнi днi

***
Моїми вчителями були діти, чиi отцi
були розстрілянi при Сталіні комуністи,
рiдко хто просто вбитий.
Дивно, що були комуністами й оці,
їх порив - головою в прірву - був щирий і несамовитий.

І вони були віддані партії до упору.
Були солістами на тлі загального хору.

Не озираючись, бачили світлі далi - що буде далi?
не знімали медалей, що до ювілею дали.

Союз розпався. Вони партквитки зберігали.
Під шаром пилу.почесні грамоти купкою на столах лежали

Вони були людьми похилого віку з долею ось такою.
Вони біля вікна сиділи, підперши підборіддя рукою.
Вони виходили з гастрономів з кошиками брудними.
Вони навчали мене, і я був вивчений ними.

І мої друзі осягали ази науки
і по перилах з'їжджали, сидiли на зборах обов'язкових....
мої друзі здебільшого були онуки
розстріляних при Сталіні партпрацівників і військових.

Порада старця

Жінка привела до старця божевiльну дочку.
Розповіла, що чоловік і батько,
що вже десять років живе в Америці,
давно кличе їх до себе.

Запитала, що робити.

Старець сказав - продайте квартиру.
Купіть будинок в селі.
Заведіть козу і гусей.

Так вони і зробили.

Я відвідав їх у селі:
жалюгідні руїни життя, запустіння.
Будинок помер раніше, ніж його мешканці,
зуміли стати душею
старої сільськогої будови.

Навіть церкви не було у цьому селі.
У всьому районі не було жодної,
тому що район був передовим.

Через кілька років
батько приїхав до них
і відвіз сім'ю до Каліфорнії.

Дружина не пручалася - у неї не було сил.
Дочка не пручалася - вона була
недостатньо божевільна
для того, щоб чинити опір.

Нещодавно я отримав листа від цієї
вже постарілої жінки.
Чоловік помер. Донька живе з нею.
Хвороба доньки, як не дивно,
з роками пішла на спад.

Єдине, що її зараз турбує -
вони порушили заповідь старця.

Я обіцяв поїхати в монастир,
знайти старця і попросити його
помолитися за матір і дочку.

Батько був не хрещений, а тому
за упокій його душі не молилися.

Я нікуди не поїхав,
нікого ні про що не просив.

Господи, прости мене, грішного.

***
Я завжди казав – народитися вибраним – означає –
Народитися вигнаним – значить – бачити виворіт суті –
Людина-зайчик – така собі – стрибає, стрибає –
Людина-рибка – така собі – пливе і пливе наживку ковтнути.

Людина-малюк – така собі – бавиться у ведмедики,
Людина-коханець – така собі – курить в ліжку, гладить чиєсь волосся,
Людина-філосов – така собі – читає на відкритій терасі, накрита пледиком,
Людина-снайпер – така собі – страждає через усе, куди влучити не вдалося.

Людина-людина – така себе – вночі на берег ріки виводить.
Людина-людина – така себе – занурює в безодню по самі вилиці.
Людина-людина – така себе – як себе бачить спину Бога над водами,
А обличчя – така себе - не бачить – лише відображення в темних хвилях.

Зате людина-людина – така себе – бачить усе невидиме і небачене,
Людина-людина – така себе – що насниться тобі – що в тобі прокинеться?
Людина-рибка бачить наживку, але не бере, гачок передбачивши,
Людина-зайчик жахнеться, коли раптом зупиниться.

(перевела Екатерина Бабкина)

***
Усі збіглися на площу
помилуватися величезним годинником
на щойно відбудованiй Вавилонськiй Вежі.

А це була бомба
з годинниковим механізмом.

На жаль.

* *
За давніх часів мудреці, коли робили порядок,
починали з закляття злих духів. Навіть Владики
щоранку витрушували їх зі складок
розкішних шат – і чули прокльони і крики.
А самого тебе хіба вбік і назад не хитало?
Віддзеркалення не посміхалось в лице? Чи у вухах
не шуміло і не шепотіло? Чи завжди вдало
й точно тінь за тобою повторює рухи?
Коли в лад нахиляючись і співаючи, в чорну
і вологу землю жінки втикають зернята рису,
назирці слідують хтиві, бридкі й потворні
демони ґрунту, води і багнюки біси.
Чи ти сам не бачив, як бавиться нечисть, веде їх в пастку,
як у повнім безвітрі подоли спідниць підіймає?
Не відчував, як бісівським огромом під шаром часу
аж здригається вічність від краю до краю?
Вчитель сказав: «Сьогодні, коли народи
сіють сім’я, дратуючи демонів, не бажаю
навіть бачити паростки навесні, а згодом
страшусь дожити до часу літнього урожаю».


(переклала Лада Перлулайнен)

Иармуровий лист* (цикл перекладено М. Кияновською.

* * *

Поклонитися тіні, що ковзає за межею російської мови, яка
кажуть, припсута єврейським акцентом, краєвидами Рима і "так"
(після кожного третього слова), ще й англійська граматика, бо вузька
дорога живих до смерті, штовханина у натовпі, просто жах.

Штовханина у натовпі, просто жах, чимскоріше щоби, мерщій
зазирнути, пробитись кудись, де хоча би у вічко, сльоза
заважає побачити зовні, передвічних дверей скрип сухий
насторожує, тож поклонитися тіні, що шепоче і ковзає за

межею російської мови, смерті рідних, краєм поверхні стіни
рідного дому із написом чорним -- "Тут жив" (зверху фарбою -- жид)
але байдуже, це не життя, чи з виною, а чи без вини,
Він сказав: ви не бійтесь, на кожнім печать лежить

звіра, ангела, єрусалим, вавилон, Горній Град, не збагнеш,
що до чого й чому, поклонитися тіні -- чи ж то печаль,
тінь лежить на землі, не піднімеш її, не візьмеш,
але ляжеш в ногах -- і вона здіймається, збезтілеснена вертикаль.

Рим. I

* * *

Руїни цирку, підсвітлені
зовні і зсередини,
в арках-вікнах уламки античних статуй,
застиглих, сірих, пощерблених,
не бійтеся, діти,
коли виростемо, ми теж будемо такими.

Світло в пітьмі робить речі кращими,
аніж вони бувають насправді.
Білий день чинить із нами
щонайганебніше – зриваючи тіні,
показує нас такими, що прийдешні скажуть:
краще б їх не було.

Але ж були! Натовп реве, лев на арені
терзає спровиненого торговця.

Марціал спостерігає – він пише
"Книгу видовищ", чудову книгу,
Імператорові сподобається.

Тут споруди, наче епохи, стоять упритул.
Задушливо, як перед грозою або після побоїща.

Дуче стоїть на балконі, корчить гримаси,
висуваючи наперед важку нижню щелепу,
наче ящик письмового столу. За ним, непримітний,
Віктор-Еммануїл. Фашизм – це в’язанка пруття
довкола древка сокири, прекрасний символ єднання.

З-поміж усіх покарань добрих два: сокира чи різка.
Ще – розп’яття, його варто додати третім,
як же ми про нього забули?

Ходить ходором хрест у тремтячій руці
Івана-Павла Другого.

Пресвяте Серце Ісусове, на тебе уповаю!

Страсна п’ятниця коло стін Колізею.

На арені бронзовий лев
шматує криваву плоть пазурами.


* * *

і пітьму розпростер і настала ніч або навпаки настала
ніч а тоді надійшла пітьма і повисли світила над римом
і горять й предковічне слово на кшталт кристала
в темній мові ідеш крізь неї і намацуєш сенс з незримим

і страждання яке лягло у руїн підвалини
і колони позбавлені капітелей вівтарні ніші
без вівтарів дух могутній що вщент розчавлений
поміж душею і плоттю хрест на щиті "Си́мъ побѣди́ши"

знаряддя страстей снаряди знаки звитяг великих
безумства над механічним розумом в черепі вбогого
і лику безсмертного над століттям смертельно безликих
що тягне зброю заряджену протоптана стежка в нього

шлях від побоїщ до туги на ратному полі кості
що ними pax romana завше славився як і війнами
зіщулившись під периною без руху у теплій млості
у безчассі безпечному за віконницями подвійними

* * *

Дев’ятнадцяте століття в занепаді, власне, на грані,
виглядає радше велично. Кам’яний постамент,
на якому стояв Спаситель у драпірувань тумані
або інший зниклий вже монумент
католицької віри. Напис зберігся. Як і належить, слово
довговічніше, аніж копії. Ще цілі вітражі
домашньої церкви (нині тут лабораторія, це основа
процвітання наук місцевих), промовчи, не кажи
в обороні нічого. Просто сідай на лавку, дивись на небо,
на листя опале, воруши долонею хвою, торішнішу, ніж трава.
Віра десь там, за муром, та вона зуміє прийти до тебе,
поступово, як світ наближається до Різдва.


* * *

Мозаїка у візантійському стилі -- Спас на престолі,
смуга зелена, на ній -- білі вівці собі пасуться,
синя хмара, червоні ангели. В небесах золотіє
рінь небесна, спалахує в тлі -- і здається тінню юдолі.
Боже, скільки чашу мені, повну по вінця болю
пригублювати? Всі загинуть, всі інші -- спасуться.
Пустота, як відомо, пустіє, святість -- святістю діє.

У надвірні храмові стіни вмуровано древні плити
з написами латинню і з орнаментом -- сонм пернатих,
ліани, смиренні сарни, квіти в пишних узорах раю,
і, звичайно, хрести, і гривасті леви-прозеліти
притулились до ніг святих, благодатного світла діти,
все завмерло, оскільки вічність і нема куди поспішати,
Діва під підборіддям вузькі долоні змикає.

Помолися за нас тепер і в передсмертну годину, Пречиста,
ну принаймні на цій ось площі, у своєму соборі,
при фонтані п’яниці лаються на вищерблених сходинах,
пси валують, ллється вода, ста бід – для дому і міста –
все одно не минути, та вселенна -- радісна і врочиста,
усіх вберегти не зумієш, це не горе в людському морі.
Син твій царствує, сидячи в тебе на колінах.



* * *

фотокамера річ жахлива кожен краде на день чи навік
шмат реальності шість на дев’ять або іншого розміру фотопапір
світ облущить затворів клацання безконечний тече потік
до останків історії мумій замків руїн чи уламків вір

усе це ще дихає відкриваєш фотоальбом старий
бачиш мури фортеці якоїсь зруйновані вже шкода
однаково не згадаєш хоч лоба собі розбий
топонім мов кістка в горлі чи як з гусака вода

ці дивні і древні назви родів імена душа наче склад
портретів мелодій віршів забутих не знати коли
стара добра казка -- розказана кимось комусь не в лад
люди колоною йдуть у собор як колись на каторгу йшли

море кадрів град фотоспалахів всі позують то тут то там
однак апарат не чує не бачить не треба йому й Афін
він ріже весь світ на квадрати і світлий небесний храм
для нього мертвий мертвіший мертвого царства руїн

* * *

А хто був у далеких світах?

Ми були в далеких світах.

А хто бачив нашого Йванка?

Ми бачили вашого Йванка.

Він сидів у залізній короні,
їв ворону з дерев’яної таці,
цілував свою та й наречену.

А вона лускою блискотіла,
поводила жовтими очима,
обіймала милувала Йванка,
уст зміїною торкала головою.

А іще ходили перед ними
богохульці люті чорнороті,
смолянистим ладаном кадили,
вашого Іванка величали.

Славен, славен молоденький Йванко,
бо стареньку матінку покинув,
та покинув дівчину кохану,
віри православної відрікся,
дав зміївні перстенець заручний!

Послухали, головами похитали:
злорікуєте ви, недобрі люди,
не були ви у світах далеких,
а були, то Йванка не стрічали,
а стрічали, то не упізнали.

І пішли до себе світ за очі,
але більше за Йванка та й не молилися,
і в церкві свічку та й не ставили,
і одне до одного та й не усміхалися.


* * *
день всіх святих і всіх мерців
всіх праотців та їх отців
всі храми у селі
у дзвони б’ють стоїть імла
щасливі ті чиї тіла
усе ще у землі

лежать вінки коло стіни
каплички і нема вини
на грішниках поки
за вмерлих люд і їсть і п’є
і дзвін над головою б’є
відлічує роки

щедріш зозулі в тих лісах
де ангели у небесах
як міра добрих снів
де чути ліру й звук труби
де відкриваються гроби
немає злої боротьби
стихає Божий гнів

старий католицький монах
читає вірш про з праху в прах
і молиться без слів

* * *

Маленькі містечка
стоять на вершинах
незрівнянних пагорбів Умбрії,
вони -- короткі Нагорні проповіді.

Грубий необроблений камінь.
Прямокутні вежі-дзвіниці.
Що ще?

Рух угору і вниз по спіралі,
відповідно до скасованого закону діалектики.

Занадто вузькие вулички,
надто близько розміщені вікна,
нічого не приховаєш від сусіда,
хіба зробиш вікна зовсім малими
і затулиш віконницями.

Але погляд проникне й туди,
куди майже не проникає світло.

Лише на околиці та на вершині
око стає цілковито вільним.

Різнобарвні ліси з залисинами,
а на отих залисинах --
сріблясті маслинові дерева,
ребристі загорожі,
дахи, криті черепицею.

Усі земні царства і слава їх.


* * *
в укріплених селищах на вершинах пагорбів між гаїв
вулиць щілини між нарослих наче гриби упритул домів
так тут більше здорових рук ніж великих умів

останній художник тут народився тисячу років тому підряд
розписав церкву й капличку садівник теж єдиний сад
насадив три століття тому дивишся на фасад

найновішого із будинків грубий тесаний камінь одне вікно
двері дубові засув замок пивниця подвійне дно
гарно вдалося те що сталось колись давно

що відміряно і оцінено зважено а іноді й поготів
схили зелені гайочок ліс поля дивний густий розлив
перетинає з гавкотом зграя чорних мисливських псів

мисливець в червоному кров змиває в коня на копитах бруд
селяни в землі знаходять то труп то скарб то скриньку повну отрут
і не треба вергілія щоби пекло приїжджим явити тут




Рим. II

* * *

Це місто лущило християнство кам’яними зубами.
Тілами мучеників, просмоленими, наче факелами палало.
Заквітчувало високі хрести із вмираючими рабами.
Дивилося, нікого (ні про що) не шкодувало.
Перед статуєю Імператора місто курило ладани,
адже Цезар – Бог. Ця єдність ніколи не перестала.
Згодом її назвуть симфонією Церкви й Держави. Латане
і перелатане покривало історії стародавнього світу.
Тканина розходиться під руками – нові дірки і просвіти,
крізь які, часами підморгуючи, проступає і прозирає
інша епоха, іклами переминає
нових рабів, розсипає по вулицях вершників у строкатих
камзолах. Поміж сяючих гострих клинків важко дихати і кохати
серед високих келихів із отрутою.
Серед мерців, вкритих безсмертної слави цикутою.

Серед найсолодшої музики, серед чаруючих арій (список
найкращих сопрано світу), лож одалісок,
просякнутих хіттю, із кипарису колисок
із Христомалятами, царів-звіздарів зі Сходу.
Життя прекрасне. Якби не було жорстоке -- нам на догоду.

Когда б не шаталась по вечным улицам Рима
нагая, дряблая, без умащений, грима,
необорима, незрима, неповторима.

Якби життя не валандалось по вічних вулицях Рима
наге і ветхе, приплюскле, без умащень, без гриму,
усім неповторне, незборне, часом незриме.
* * *

Десять філософів в тогах ходять гаєм, нависає нудьга,
та один махає руками, говорить, майже кричить.
У тому й біда, що страшно вмирати, доки пече жага
пізнання і потреба мислити. Онде ще поворот
вниз до Тибру, стежка стрімко збігає вниз.
Сонце дрижить у воді. Кружляє трійко харит.
Зачумлений дідуган регоче, широко роззявляючи рот.
В місті натовп громадиться з недолугих недоумків чи гульвіс,
а його називають – народ.

У тім то й біда, що господар речей кориться власне їм,
що рабовласник – власного раб раба.
Щирить ікла вовчицею вигодуваний Рим.
Горбатий, вивчивши рух зірок, не знає ваги горба.
Що відомо нам про природу слів, ймемо віру словам чиїм
про невтямлені істини? Брехня, як і правда, свята.
Все стократно повторене. І без дому буває дим.
Порівняння накульгують. Розум людський без хребта.
Зрячий бачить усе, окрім.

Кожен грек називає чотири види причин:
матерія, вічна форма, мета, первозданний рух.
Кожен римлянин знає, що звитяга мужчин
не в словах, а у тому, що в нього -- великий друг,
на догоду жінкам – дітородний. В казармі – солдатський дух.
Хіть із ненавистю виливаються з берегів.
Кожен знає, що найперший з усіх богів --
Пріап, цапоногий зух.

На цирковій арені кігтями рве ведмідь
чиновника, що зажерся. Закон циркових вендет.
Онде вже й ребра видно. Дивитися не болить.
Краще страта цікава, ніж думки про рухи планет.,
Говорити годинами, ані слова не розібрати,
перерізати вени і в ванні повільно вмирати.
Поховального вогнища не обере поет.
Вічний вогонь зігріває вічну пітьму.
Прощаючись із покійним, бадьоро скажи йому:
Віват! Привіт! Ти -- естет.




* * *

Пройшовши шлях земний на шостих п’ять
а пощастить – то й на чотири п’ятих,
я також бачив хмару між громадь

в руїнах Колізею. На строкатих
боках живих сусідніх куполів --
вечірнє світло, юрмища пернатих

серед крилатих кам’яних голів
дитячих, з ще припухлими устами.
Я мармуровим морем статуй брів,

вдивляючись в скульптури із хрестами.
Ген -- гробівці, де на скелет -- по сім
прекрасних статуй. Місто над містами,

страшний, величний, незбагненний Рим,
як незбагненний Всесвіт. Але ж, може,
потрібно ризикнути, хоч не всім

судилась перемога. Добрий Боже,
своїх рабів спаси і захисти.
Хвалитись всує шрамами не гоже.

Я вже пожив. Якби ж то же змогти
Устигнути на мармурове ложе.
Колоною стояти. Трель вести.
около часа назад
Рим. II

* * *

Це місто лущило християнство кам’яними зубами.
Тілами мучеників, просмоленими, наче факелами палало.
Заквітчувало високі хрести із вмираючими рабами.
Дивилося, нікого (ні про що) не шкодувало.
Перед статуєю Імператора місто курило ладани,
адже Цезар – Бог. Ця єдність ніколи не перестала.
Згодом її назвуть симфонією Церкви й Держави. Латане

і перелатане покривало історії стародавнього світу.
Тканина розходиться під руками – нові дірки і просвіти,
крізь які, часами підморгуючи, проступає і прозирає
інша епоха, іклами переминає
нових рабів, розсипає по вулицях вершників у строкатих
камзолах. Поміж сяючих гострих клинків важко дихати і кохати
серед високих келихів із отрутою.
Серед мерців, вкритих безсмертної слави цикутою.

Серед найсолодшої музики, серед чаруючих арій (список
найкращих сопрано світу), лож одалісок,
просякнутих хіттю, із кипарису колисок
із Христомалятами, царів-звіздарів зі Сходу.
Життя прекрасне. Якби не було жорстоке -- прекрасному на догоду.

Якби життя не валандалось по вічних вулицях Рима
наге і ветхе, приплюскле, без умащень, без гриму,
усім неповторне, незборне, часом незриме.



* * *
Тут слово "минуле" означає – приблизно на сто віків
глибше, ніж там, звідки ти родом, вічність без строку,
хоча на тутешніх вулицях старих і ветхих дідків
не більше, аніж у Тернополі. Кожного року
смерть приростає кільцями під корою
світового, щоб не сказати "смертового", дерева, зліва
при кореневищі його -- гостра сокира: якою
смоква уродиться, такого горя, гніву і дива
ковтнеш, захлинешся, схопившись за серце рукою:
спаси і помилуй: Марія, Діана, Діва.


* * *

Каміння, позбавлене барви,
серед щільної зелені
всіх відтінків з натяками на жовтизну,
все ж осінь, а є дерева
з рожевим листям, або темно-червоний
дикий виноград на огорожах,
зовсім як в нас, в Одесі.

А кольори старого живопису на дошках!
Таких не знайдеш в кольоровій природі.
Ні, тим більше, в древніх спорудах.
Ні в пістрявих клаптиках пам’яті дитинства,
з яких шиються сукенки для дорослих ляльок.
Очі – ні зіниць, ані райдужки,
як у античних статуй.


* * *

Декілька манюніх дощечок,
що вважаються фрагментами ясел,
в яких лежав новонароджений Спаситель,
поміщені в срібну раку
роботи знаного ювеліра,
що жив у вісімнадцятому столітті
від Різдва Того, хто лежав у яслах,
збитих із цих дощок,
або з інших – ніхто точно не скаже.

Я не вірю в Бога, – каже сухорлявий американець
(клацає фотокамера, спалах), – та вірю,
що ці дошки -- власне ті самі, а ковчег – доброї роботи.
Сива сувора пані з короткою стрижкою
киває йому головою (клацає фотокамера, спалах).

Аж ось і російською. Жінка (сердито):
Ти можеш мені взагалі пояснити, що тут відбувається?
Він шепоче їй щось на вухо, отже, він, може
всім усе пояснити, а я нікому нічого не вмію.

Я думаю про розкішну матрьошку віри:
ясла в у срібному футлярі,
в яслах – Дитятко Ісус,
в Дитятку -- спасіння світу.

У спину нам дихає гігантська мармурова скульптура
Папи, що стоїть на колінах, здається, Пія Шостого.
На статую сперся усміхнений японець.

Клацає фотокамера, спалах.


* * *

люди стирчать із сирої землі
їм що аллилуйя що люлі-люлі

що храм що крам що старий паркан
що злодій що праведник кат чи пан

кліпають очі дрижить рука
ну а крім того дійсність така

у відкритих автобусах нас везуть
в базиліки просто до бога на суд

до стін гробниць і до меси в храм
до фресок мозаїк бо разом нам

легше могти перед світу царем
дивитись на чашу над вівтарем

знати що кожним гріхом і ти
був забивав цвяхи в хрести

цвяхи зап’ястя дробили наскрізь
а хочеться прощення щоб без сліз

щоб узяли на хмару та й вознесли
аллилуйя співали й люлі-люлі
щоб на тім’ячко дмухали берегли

* * *
пути апостола нині святиня у вівтарі
їм поклоняються кожний подвиг лишає слід
залізні вериги того хто навчав людей у божім добрі
одна із речей що врятує західний світ
спадає з очей святості пелена зливи росте стіна
світло стовпом ночі заслона руйнує усі мости
чорна кицька треться об ногу лисніє її спина
вбогий жебрущу руку тягне просить допомогти
важко дихає хворий страшна хвороба його тяжка
жити не хоче мучитись мусить вибрати те чи се
гість засидівся просить долити вина і тремтить рука
і дрижить венеційський келих видно в пеклі печаль несе
вин вогонь і нічого що десь війна що душа тонка
тричі зречешся а потім півень пропіє і все

* * *

У кожній столиці світу є ікона, яку нібито малював Лука.
У Москві – Володимирська, в Римі – Рятівниця Народу.
Апостол стилом наносить контур, вощена дошка, тверда рука:
Божа Мати з Дитятком. У сонячну гарну погоду

промені прикрашають місто незгірше фонтанів, клумб і дерев,
юних панночок або повільних, двоповерхових вінтажних
екскурсійних автобусів. З білого мармуру лев
підставляє спину малюкові. Олеандровий бражник

з зеленавими крилами і абрикосовим черевцем
сидить на корі столітнього дуба, здригається, зараз буде летіти.
На лавці дівчина з дивним приятелем і з підпухлим лицем
розмовляючи, забиває косяк. Це також господні діти.

Благодать Рятівниці Народу є покровою людям (сиріч юрбі)
навіть попри їх волю. Дитятко, скіпетр, корона.
Гарібальді бронзовий стоїть на вершині одного з горбів,
споглядаючи місто. В нього погляд Нерона.

* * *

Портиків дуги й склепіння замість неба над нами є.
Мотоциклістів зграя, луска бруківки -- світло ув очі б’є.
Це їхнє місто, у тому сенсі, що воно не твоє.

Це їхні вежі, а в вежах -- їхні тіні і голоси,
одна із веж -- нижча, похила, випадково, не для краси.
Це їхнє місто, що знало значно кращі часи.

Це їхні святі лягали кістьми у підвалини, це їхні кості в траві
і в стінах тисячолітніх храмів. Між палаців є й зовсім нові,
та на них ніхто не зважає. Панство з голубою кров’ю у голові

п’є на вулицях каву – буває, чекаючи на лихваря,
це вони тріумфують, що, мовляв, не залежать від календаря.
Це їхні лавки, з подякою Господу, порожні коло вівтаря.

* * *

Добре, що приїхав сюди, та живеш не тут,
думаєш, можна вернутися, тільки ж немає чим.
Ворушиш ногою листя, вдихаєш з повітрям бруд
часу та ще туману. Ідеш, несучи

згусток спогадів і фантазій, що затягує додолу й назад,
знаєш, хтось іде тобі навперейми, але не бачиш лиць.
Під карнизом вервичка-барельєф: семеро ангелят.
Цар Царів дивиться зверху вниз на столицю столиць.

Так на знімках із космосу можна побачити дім, гаражі,
автівку стару, красуню, яблуньку у дворі,
криницю, кицьку, усмішку на обличчі, речі чужі
на бабуні, що пальцем погрожує розбешкетованій дітворі,

листя опале, зверху -- сніжок, а якщо придивитися краще – трава
пробивається, плющ на сирій стіні, штукатурка впаде ось-ось.
Так читаються книги, коли не збираєш, не смакуєш слова,
а ковзаєш вздовж рядків. Але сенси ловиш -- принаймні щось.

Одне з нечисленних місць, де ти віддаєш -- на день чи на раз --
перевагу тіні кам’яної споруди, не дерева. Туристи прерізних рас
ідуть, проминають, зникають очей, у навушниках -- реп і джаз.

Болонья – масна і тілиста, червона, розумна, яка іще? Я читав,
та зараз уже не згадаю. Портик, портал, декілька пав,
коло миски жебрак -- із хворою ніжкою, дорогу, що Бог її дав,

великий Данте людям переказав, неначе Ікару Дедал,
своїми словами-терцинами. Університетський зал
в зруйнованій церкві – засклений темний провал

замість куполу, клаптики фресок, численні уламки колон,
холодні пластикові сидіння. Сходячи на амвон,
(нині – казальниця), хочеш земний поклін, убравшись в фелон,

віддати по-нашому, та не втямить юрба, заговорить про гріх,
хочеш промовити: "О, Дух Всюдисущий, прийди!" -- при всіх
(Veni Creator Spiritus), -- "Коло серця у грудях моїх

оселись!" А далі приходиш в готель, що встиг побувати
монастирем, тюрмою, казармою, на ліжко падаєш, хочеш спати,
зіщулюєшся, як ембріон, що здатний хіба молитися і кричати.
blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah