РАБОЧИЙ СТОЛ

СПИСОК АВТОРОВ

Ирина Сажинская

Иудино дерево. Перевела с украинского языка Ольга Брагина

05-02-2021 : редактор - Владимир Коркунов







иудино дерево

первое слово прозвучало возле устья собачьего.
отсюда всё началось — не закончатся комбинации
букв. читай по губам: верю в ребячество,
то есть в тебя, юный божок акации,
сирени, липы и дерева, плачущего по иуде
мелким соцветьем, тянущимся к печали.


слово — важнее всего. но оно не подвластно людям,
потому как не человек его произнес вначале,
а тот, кто создал этот плёс, а после — его измял,
рукавом зацепив с миром посудину.


у меня нет ничего. собственно, кроме меня
и имени. но и имя мое — иудино.


что я слышу, кроме господней твоей истомы?
что я слышу, кроме света слева, колющего под ключицей?
оторви мою голову, запрячь её где-нибудь под мостом,
если больше в ней слов не случится.



волнорез

в начале лета тут спокойно и тихо.
черная вода бесконечно полощет рябой песок,
на горячее плечо ложится размокший, сотканный луч из пыли.
море всегда впадает в самый тревожный и длинный сон:
тот, который обычно оставляет на ладонях самые глубокие линии.


но прямо сейчас отец с рыбаками громко смеется на волнорезе —
снова глупый малек.
я ничего не боюсь. разве что простуды, которая все равно со мною случится.
я взяла с собой только этюдник раковины, поломанную рыбью песню
и небольшой стишок, не превышающий размерами голову птицы.  


ивы перешептываются языком паутинным под протертым месяцем.
отец рассказывает, словно сказку, как из сумки с уловом, что ручка её прохудилась,
выпала рыбка. и так беспомощно вдыхало воздух это чешуйчатое серебристое тельце,
что аж смешно. как я похожа на неё всякий раз, когда ты проходишь мимо.



горлинка

отец говорит: вырасти возле моря — это уже искусство: вечер перетекает в утро настолько долго,
словно будешь жить вечно, если не до следующего лета. серая пейна неба дожди напевает медузам;
у мужчины, которого любишь, которого назвали так, словно он равен богу,
нет ничего совершенно. ну кроме музыки

и чертежа от гранитного сердца, который он сам забросил, с его-то спесью!
горлинка еле взлетает над гулкой бездной, я кричу, пытаясь ее спасти,
но отец продолжает: сейчас сорвется большая рыба, и ты нарисуешь об этом картину, напишешь песню,
тебе даже эта рыбалка нужна, чтобы постичь

искусство, которое ты создашь, а не из которого сама проросла, и до которого — как ни стараешься — не дорастешь никак.
послушай меня, не возвращайся обратно, ты не то что сердце из камня, ты ведь и простых чертежей не жалуешь.
на большую рыбу мне наплевать, потому что горлинка летит над бездной и почти сливается с морем бушующим, небом смятым,
отчаянно борется с ветром. а потом, растворившись в усталости, закрывает глаза и разбивается.
и мне нас жалко.

Перевела с украинского языка
Ольга Брагина


Оригиналы:

іудове дерево

перше слово колись пролунало біля собачого гирла.
звідси все почалось — не закінчаться комбінації
літер. читай по губах: в-І-Р-у-ю,
вірую в тебе, юний боже акації,
бузку, липи та дерева, котре звуть іудовим,
із дрібними квітами, що тягнуться до печалі.


найголовніше — це слово. і воно не підвладне людям,
бо його й не людина вимовила спочатку,
а той, хто створив це плесо і потім його зім’яв,
зачепивши із миром слоїк.


у мене нічого немає. лише ім’я,
котре ненавиділа малою.


що я чую, крім млості твоєї божої?
що я чую, крім гострої шпильки світла?
викинь мою голову та ховай її якомога довше,
якщо більше не буде слів там.



хвилеріз

на початку літа тут спокійно й тихо.
чорна вода безкінечно полоще рябий пісок,
на гаряче плече лягає розмоклий, витканий з пилу, промінь.
море завжди впадає у найтривожніший і найдовший сон:
той, що завчасно лишає найглибші лінії на долонях.


але просто зараз батько з рибалками гучно сміється на хвилерізі —
знову дурний мальок.
мені немає чого боятись. хіба застуди, що минеться згодом.
я взяла з собою тільки етюдник мушлі, надтріснуту риб’ячу пісню
та невеликий віршик, розміром із пташину голову.


верби перешіптуються павутинною мовою під протертим місяцем.
батько розказує, ніби казку, як від торби з уловом раптово відірвалась ручка,
й випала напівпрозора рибка.
і так безпорадно вдихало повітря це лускате сріблясте тільце,
що аж смішно. як я на неї схожа щоразу, коли ти ідеш назустріч.



горлиця

батько каже: вирости біля моря — це вже мистецтво: вечір перетікає у ранок настільки довго,
ніби житимеш вічно, якщо не до наступного літа. сіра пейна неба дощі виспівує до медуз;
у чоловіка, якого ти любиш, котрого назвали так, ніби він дорівнявся до бога,
зовсім нічого немає, окрім музики

та креслення кам’яного серця, в якому він досі не наважився розібратись, він сам так вирішив.
горлиця ледве злітає над гучною прірвою, що я скрикую, пориваючись її врятувати,
але батько продовжує: зараз зірветься через тебе велика риба, і ти намалюєш про це картинку, напишеш віршик,
тобі навіть ця риболовля потрібна, аби бути на варті

мистецтва, яке ти створиш, а не з якого сама проросла, і до якого — як не стараєшся — не доростеш ніяк.
послухай мене, не вертайся назад, ти не те, щоби серця з каменю, ти ж і звичайного креслення не зрозумієш.
велика риба мене не цікавить, бо горлиця летить над прірвою і майже зливається з морем розбурханим, небом зім‘ятим,
відчайдушно бореться з вітром.
а потім, остаточно розчинена втомою, заплющує очі й розбивається об каміння.
blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah blah





Cбор средств на оплату хостинга
ЮMoney (Яндекс.Деньги) | Paypal

πτ 18+
1999–2021 Полутона
計画通り